Вітаю, дорогой Эсме

[Человек с ружьем]

29.04.2014 в 13:30

Пишет  дорогой Эсме:

* * *

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати –
тимчасова адреса, країна напівжива.

Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?

А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.

+

Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас з’являються лиш по тому,
коли ми самі поводимось, як вороги.

Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.

Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх – хто вони й звідкіля?

А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.

Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де пів року тривають дощі, а пів року – зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.

І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому невідомо чому.

Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців –
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.

Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.

Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.

Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.

Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.


* * *

Наши дети, Мария, растут, будто трава,
натруженные ладони, стриженая голова,
с утра ждут маршруток, неприкаянные, как пираты,
временные жилища, держава едва жива.

У них свои страхи, свои понятия, свой закон,
не требуют перемен, любой запрет им смешон,
какие могут быть перемены в том, чего нету,
какие могут быть запреты посреди похорон?

А вот сын твой, Мария, говорит чудные слова,
видит разные знамения, творит волшебства,
упрямо твердит нам, что сила только в любови,
так, словно именно из любови растет трава.

+

Говорит, что законы не действуют ни фига,
что все наши страхи призрачны, словно снега,
что враги среди нас возникают по той причине,
что мы сами друг в друге с радостью видим врага.

Только ведь мы отлично знаем наших врагов,
знаем, сколько их обитает вдоль берегов,
сколько из них пашет на наших заводах,
сколько из них почитает наших богов.

Кто их привел, скажи, на наши поля?
Какого беса их носит наша земля?
Когда наши дети проверяют их аусвайсы,
кому, скажи, это нужно? Чего, скажи, для?

А вот сын твой все время с чужими. Поди пойми,
зачем он с ними проводит ночи и дни,
зачем объясняет им, на чем держится небо,
почему смеется с их женами, нянчится с их детьми.

Говорит, не бывает чужих там, где такая тьма,
где полгода идут дожди, а полгода зима,
чужими нас, говорит, делает наша гордыня,
она сама нас находит и убивает сама.

И поэтому наши дети велят передать ему:
пусть он уходит отсюда в свою неверную тьму,
пусть вместе с ним уходят все эти чужие,
все, кто верит ему неведомо почему.

Пусть забирает с собой все их книги, свитки, листы,
пусть забирает цыган и выводит их за мосты,
муфтиев и раввинов, книжников и провидцев –
пусть выводит отсюда, если знает, куда вести.

Иначе земля под ними будет гореть огнем,
Сожжем их лавки, лабазы, их молельни сожжем,
все эти горькие синагоги и хрупкие минареты,
все эти черные храмы, что никогда не поймем.

Пусть их выводит, им всем тут больше не жить,
пусть убирается – нечего здесь ловить,
пусть он запомнит, что всех, кто решит остаться,
мы до последнего будем палить и топить.

Пусть забирает отсюда всех этих людей,
пусть забавляет их любой из своих идей.

Пусть он потом вернется, пусть он спасти сумеет
если уже не нас, то хотя бы наших детей.

Сергій Жадан
переклад російською Юрія Володарського

Comments

[дорогой Эсме]

Дякую)
Навзаєм.